У суботу, 8 травня, в Україні відзначається День пам’яті та примирення, присвячений пам’яті жертв Другої світової війни.

Сімдесят шість років тому український народ разом з іншими народами Антигітлерівської коаліції ціною мільйонів життів захистив світ від жахіть фашизму. Українці, серед яких були наші земляки, самовіддано та жертовно боролися проти спільного ворога.

Обухівщина сьогодні схиляє голови перед світлою пам’яттю полеглих у Другій світовій війні.

Голова Обухівської РДА Олександр Гомон, голова Обухівської райради Антон Карманов, депутат облради Сергій Левченко, депутат Обухівської райради Степан Дойчук взяли участь у меморіальних мітингах, щоб вшанувати людей старшого покоління, згадати наших дідів і прадідів зі словами вдячності за їх самопожертву і героїзм. В урочищі Розкопана поблизу Трипілля відбулась церемонія покладання квітів. Тут фашисти масово розстріляли більш як півтисячі жителів Обухівщини. Це була найбільш масова розправа есесівців на даній території. Майже кожної сім’ї  торкнулась ця страшна трагедія: хтось втратив батька, хтось – сина, а хтось і всю сім’ю.

І символічно разом із важкими хвилинами мовчання почало зливатися сльозами небо, та не згасило вічного вогню біля меморіалу Вічної Слави, що у Василькові.

«Сьогодні ми віддаємо данину пам’яті й поваги визволителям рідної землі. Ціна перемоги – мільйони життів наших земляків, які не повернулися з бою, померлих від ран, голоду та репресій,  закатованих,  розстріляних… Вірю, що День пам’яті та примирення і День Перемоги слугуватимуть гуртуванню та єднанню української нації, адже мир і спокій потрібен нам усім. Низько вклоняємося ветеранам, захисникам Вітчизни, дякуємо за патріотизм і мужність заради незалежності та територіальної цілісності України, свободи її народу», – зазначив у своєму виступі голова Обухівької РДА Олександр Гомон.

 

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.  День пам’яті полеглих у Другій Світовій війні – це лише часточка великої данини пошани ветеранам, які своєю кров’ю відстояли нашу свободу. Війна. Пекуча рана минулого століття, яка болить і досі чи не в кожній  родині України. Ніколи знову!

Доки світанками сонце встає, а на калині зозуля кує –
Пам’ять людська не забуде повік мук закатованих, попелу крик.
Там, де кривавий пройшов душогуб, свідком лишився опалений дуб.
Чорний, як лихо. І жахом пропах. Навіть боїться гніздитися птах.
Віти – мов горе заламаних рук. Ні! То не свідок. А Пам’ятник мук!
Доки світанками сонце встає – Нам на калині зозуля кує!
Тільки, як тріскає в тиші земля, стогін важкий із могил промовля:
«Спинись, Людино! Мовчки поклонись. У тишині задумайся на мить.
І нам життя всміхалося колись. Дзвонила сонцем сяюча блакить.
Ми мали в серці мужність і любов і вірили у Перемоги час.
Хоча зотлілий попіл захолов, але наш голос досі не погас.
Орали ми і засівали лан, щоб добротою колосився світ.
Якби зібрати болі наших ран, то розколовся б навіть і граніт!
Не треба сліз! Ще наші нас печуть, як тихо плаче росами трава.
Нехай же мирно променіє путь, для тих, хто наших мук не забува!
Коли не спить далекий небосхил і стелиться туманом сивина,
Наш гнівний голос чути із могил: «Хай буде тричі проклята війна!»